Ласкаво просимо на zapysy.com.ua!

Досьє Агента Архівні Zapysy Дружні сайти Форум Статті Новини Галерея Напишіть нам

            Ьbersetzen Traduisez Traduca Traduzca Traduza       
Пошук   
Головне меню

Пошук по сайту

Зараз на сайті
#8: Гости
#0: Пользователи
#86: Пользователи с регистрацией

Вы гость здесь.
+ регистрация

Последний посетитель:
#ГЕТЬМАН: 2 Дней 16 ч. 10 м. назад

Лічильники

Лічильник МЕТА

Катологи, рейтинги сайтів
каталог сайтів

Розсилки Новини

Поточні новини і коментарі:


Нові статті :

 · Слово в Неделю о Страшном суде , мясопу..
 · Слово в Неделю о мытаре и фарисее . Два..
 · Неделя о блудном сыне ..
 · 15 лютого - свято Стрітення Господнє . ..
 · Крещение Господне . Богоявление . Хреще..
 · Свято Обрізання Господнє і Василія Вели..
 · РОЖДЕСТВО ГОСПОДА БОГА И СПАСА НАШЕГО И..
 · РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ Святішого Патріарха..
 · Слово Святішого Патріарха Кирила перед ..
 · РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ Предстоятеля УПЦ до с..
 · Святитель Спиридон Тримифунтский ...
 · Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анн..

Новини : Мазепа — архітектор європейської України ?!
Відправлено ГЕТЬМАН в 28.8.09 22:11 (1947 прочитали)

Мазепа — архітектор європейської України ?!

Мазепа — архітектор європейської України.

 Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, Римський університет «Ла Сап’єнца», Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

ОСВЯЧЕННЯ УСПЕНСЬКОГО СОБОРУ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ. МЕЦЕНАТОМ ВИСТУПИВ ІВАН МАЗЕПА. ГРАВЮРА 1702 р.

 

 Закінчення. Початок читайте
«День» №147-148

МІЖ ДВОМА ДЕСПОТАМИ.

Отже, першопричина повстання України й зіткнення між двома народами бачиться не стільки в політичному, культурному та економічному тискові на Україну, а в насиллі над законами християнського — «братнього» — співжиття. Конфлікт породила зрада братньої дружби між поляками та «русами»: «були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами», а потім поляки «по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля)» на своїх «природних братів». Нотабене! Православ’я і католицизм — диференціюючий конфесійний вимір, але він субординований виміру «братства» в лоні Християнської Церкви, — це ще один неперехідний водорозділ між «цивілізацією Києва» та «цивілізацією Москви», для якої неправославні конфесії є однозначно «ворожими». Знову ж таки подібна ідея висловлювалася і в літературі. Наприклад, у того таки Христофора Філалета знайдемо вкрай важливу сентенцію, яка в добу Хмельницького набуває символічного змісту. Філалет пише про бажання свого суспільства мирно вирішити конфесійне протистояння. І додає, що знаком тієї ж самої «терпливости нашей» є те, що суспільство прагне довести свої права пером, а не шаблею.

В 1648 р. пера виявиться недостатньо, оскільки були порушені норми співжиття між народами за законами християнської етики. Але, незважаючи на це, імперативом навіть мілітарної дії продовжують залишатися моральні категорії, тобто, за словами Хмельницького, «шляхетна політика й добре сумління».

Саме цей останній пункт є симптоматичний для розуміння як політичної, так і моральної еволюції, якої зажила концепція української державності в період після Хмельниччини, виштовхнувши на авансцену української історії Мазепу. Виразно постають суттєві відмінності в інтерпретації цього державного проекту в добу Хмельницького і в добу Мазепи. Ці відмінності зумовлені радикальною зміною історичних контекстів, у яких діяли обидва гетьмани.



Мазепа, спадкоємець цього складного культурно-політичного синтезу, дає свою відповідь на поставлені Хмельницьким питання у залежності від нових концепційних парадигм своєї епохи. Для Мазепи антагоністом України була вже не тільки Польща, а й Росія, до всього ж Росія у фазі консолідації в імперську державу. А більша вже на той час юридична зрілість українського політичного мислення, яке зазнало впливу європейської правової думки, поставила під сумнів утопічну концепцію «шляхетної політики». Власне, з Мазепи починається розрив між політичним та моральним аспектами державного проекту. Мазепа, син зовсім іншої культурної епохи, розуміє безперспективність етичного християнського вектора в добу остаточної секуляризації європейської культури, в якій прокладає собі шлях раціоналістичне Просвітництво. Через відмову від утопічних парадигм, продиктованих християнською етикою, Мазепа вписує політичне майбутнє України в координати модерного часу.

В добу Мазепи на кін історії виходить нова людина: прагматична і діяльна, що мислить «земними» конкретними категоріями. Сам Мазепа був не лише «героєм історії» і героєм «роману чи поеми», як писала про нього Олена Теліга, а й героєм «самого життя, паном якого він був — у кожній ситуації», будуючи свою державу «et arte et marte» (мистецтвом і війною) і свідомо беручи на себе відповідальність за «небезпечну гру», яку провадив. Сам Мазепа-поет засвідчує це власними рядками: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права».

«Республіканська традиція» радикалізується: Мазепа відмовляється від ідеї конфедеративної автономії на користь ідеї незалежної монархічної республіки. Вся подальша історія української політики буде коливатися між цими двома полюсами, які були «запрограмовані» політичним спадком Хмельницького, з одного боку, та політичним спадком Мазепи, з іншого. Але, незважаючи на те, що проект Мазепи так ніколи й не був конкретно втілений у життя, політична його роль для української історії — грандіозна. Фактично Мазепа — перший український політик, який поставив питання про можливість цілковитої самостійності України як держави. У час, коли Україна власне була розгромлена як держава, Мазепа довів до завершення процес концептуалізації української державності.

Якщо до Хмельницького «московській тиранії» протиставлялася толерантність Речі Посполитої, то в часи Мазепи з боку України обидві держави бачились як дві деспотичні форми правління. Для Мазепи ні поляки, ні росіяни не є жодними братами: Переяславська угода (1654), Андрусівське перемир’я (1667), Вічний мир (1686) це довели остаточно. «Братами» є тільки політичні соратники, державні мужі, які поділяють з гетьманом спільну візію історії. Тому в його «Промові до урядників військових і цивільних козацької України» напередодні розриву з Москвою 1708 року гетьман, пояснюючи свій вибір шведського альянсу, каже: «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями...». Ті, кого Хмельницький ще півстоліття тому називав «братами», Мазепа бачить як «воюючих між собою монархів, що зблизили театр війни до границь наших», монархів, що «через свавільство своє і привласнення необмеженої влади подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли породжували». Словом, у оптиці Мазепи майбутнє України можливе лише за умов еквідистанційної позиції Української держави стосовно Польщі та Росії.

Самоочевидна його логіка: із свавільними деспотами неможливий ні мир, ні юридичні угоди. Надто з автократичною Росією, чиї писані й неписані закони перебувають у руках правителя, завдяки якому домінує єдиний закон: закон беззаконня. З Росії в Україну надходило єдине право — карне право, кодифіковане в «Уложеніи» ще 1648 року. Його єдиною метою було покарання осіб, винних у державних злочинах та в образливому ставленні до «честі царя». Але найсуттєвішим є те, що Україна й справді мала іншу юридичну традицію, яка становила собою частину саме європейського спадку української культури. У межах цієї традиції, — на відміну від традиції російської, — угода мала юридичний, а не ідеологічний зміст. У той час, як будь-які пакти з Росією мали основу не юридичну, а ідеологічну. Переяславська угода на той час слугувала гірким уроком для українських політиків: військова угода була перетворена на ідеологічну базу експансії Росії в Україні під гаслом «непорушного православного братства». Не випадково темпоральні категорії, якими оперували ці пакти, мали універсальну тяглість: не йшлося про конкретні дати, а йшлося не більше не менше, як про вічність (досить згадати «Вічний мир» 1686 р., який насправді узаконював «вічний поділ» України між Польщею та Росією і водночас «вічну війну» Росії та Польщі за Україну в самій Україні).

Тому Мазепа намагається надати новій державній конфігурації юридичні підстави, вважаючи, що єдиною формою буття тодішньої України міг бути лише протекторат іноземної держави, який би не повторював модальностей польського та російського підданства. Відтак гетьман вибирає форму дистантного «протекторату» далекого державця, чиє втручання в долю України мало обмежуватися військовою підтримкою в боротьбі проти спільних для протестантської Швеції і православної України ворогів — Варшави та Москви. Цей військовий альянс не давав Шведській Короні у володіння Україну, яка не мала фігурувати навіть серед королівських титулів. Основні параметри держави — кордони, законодавство, а також всі старовинні «права і вольності» українського суспільства мали бути неторканні. Україні по обидва боки Дніпра забезпечувалася свобода від будь-якого чужоземного панування. Україна доби Хмельниччини ще приймала неминучість централізованої влади чужоземного суверена в конфедеративному устрої. Мазепа робить крок уперед, залишаючи цьому суверенові лише зовнішню роль гаранта державної незалежності України. Словом, військова коаліція — і нічого більше: досить «братства» і «єдиновірства», що закінчуються випаленою землею, всіяною трупами.

ЗАВЕРШЕННЯ РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО ПРОЕКТУ

Отже, у своєму баченні форми української державності Мазепа рішуче й радикально відходить від федералістської республіканської традиції Хмельницького. З погляду Мазепи, надмірний «демократизм» влади в межах цієї традиції дозволив проліферацію хаосу та анархії в Україні, її драматичний поділ не лише між зовнішніми, а й між внутрішніми антагоністичними силами. До всього ж постійна зміна політичних сценаріїв виховала в українському суспільстві щось на кшталт вродженої «кратофобії», яка нерідко оберталася ненавистю і до гетьманської влади з її часто незрозумілими для козацького загалу політичними альянсами. Тобто реальна влада здебільшого сприймалася як влада чужа, а місцеві керівники — фігурами на загадковій шахівниці цієї влади. Відтак гетьман слушно вважав, що встановлення державної дисципліни мало стати однією з основних запорук суверенітету України. Тому Мазепа пропонує ідею монархічної республіки з сильною центральною владою.

Органічним структурним елементом державного проекту Мазепи була і його культурна політика. Має рацію Маланюк, твердячи, що культурне будівництво Мазепи було «псевдонімом його будівництва державного». Це державне будівництво — внаслідок цілеспрямованості політичної стратегії гетьмана — становило собою складну ієрархію націєтворчих цінностей: від перетворення армії на регулярне військо до розбудови культурного простору для майбутніх поколінь. Не випадково серед пріоритетів культурного будівництва Мазепи — Києво-Могилянська академія. І навіть гетьманський собор епітомізує «храм української державності», за словами Маланюка. Словом, мазепинська Україна, вийшовши з Руїни, взялася за будування — потужно і цілеспрямовано.

Вкрай складним питанням є «позаукраїнська» генеалогія державницької концепції Мазепи, яку, безперечно, слід шукати в політичній думці Європи ХVІ-ХVІІ ст., що на той час почала формувати теоретичні підвалини модерної континентальної держави.

Самійло Величко без симпатії пише про те, що улюбленим читанням Мазепи, гетьмана-«махіавеля», його, так би мовити livre de chevet, «кишеньковою книгою» був «Князь» флорентійського філософа. Сам Мазепа не випадково любив цитувати слова великого флорентійця: «Таємниця — душа справи».

І справді, один з найцікавіших аспектів — вплив Макіавеллі на політичні рефлексії Мазепи, і саме тому, що маємо документальне свідчення безпосереднього знайомства гетьмана з першоджерелом. Врешті, не випадкова й ця «ситуативна» аналогія: Маківеллі вважав становище Італії настільки драматичним, що порятунок країни, на його думку, міг прийти лише шляхом встановлення сильної централізованої влади. Тому, за Макіавеллі, держава вже не є тільки «вкоріненим» комплексом органів і суб’єктів, а демонстрацією потужності, «майстерною» маніфестацією сили, іманентним синтезом порядку і конфлікту. Але найістотніший момент — це, власне, розділення політики й моралі, тобто прощання з теоцентричним Середньовіччям через модерний секуляризований погляд на історію. На українських теренах цю операцію і здійснює Мазепа.

Радикальний вплив Мазепи на еволюцію України в бік унезалежнення від віджилих політичних та культурних схем можна простежити і на прикладі ще одного специфічного аспекту. Від Хмельницького до Мазепи спостерігаємо топографічно-культурну зміну деномінації України, а точніше — процес повільної, але неухильної трансформації «Русі» в «Україну». Співвідношення термінів «Русь» та «Україна», їхній внутрішній культурний конфлікт та поступове розділення засвідчують радикальну трансформацію культурних орієнтацій, насамперед секуляризацію культури через відчуження від середньовічних концептів. Це вже є нова реальність, яка продовжує відчувати себе спадкоємцем давньокиївської культури, але стає дедалі свідоміша своєї специфічної ідентичності, і не лише загальнокультурної, а й політичної та, зокрема, мовної. Україна Хмельницького — це фактично останній етап давньої Русі, з її «вірою батьків», вкоріненою у свідомість як основа культурної ідентичності. Через те конфесійний критерій (скажімо, «єдиновірство») неуникно сприяв певному розмиванню як культурних, так і — внаслідок цього — політичних кордонів. Але наступна за Хмельницьким Руїна, перманентна людська, політична й культурна катастрофа України в другій половині ХVІІ ст., безжалісна її колонізація з боку «єдиновірного брата», надто ж — підкорення української церкви московській митрополії у 1686 р. — перетворило концепцію «Русі» в руках російської влади на безвідмовний інструмент ідеологічних маніпуляцій та військової експансії. Але таким шляхом Київська Русь трансформувалася в модерну Україну.

Наступник Мазепи — Пилип Орлик — був обличчям цього нового покоління, яке вже мислило й діяло в координатах європейської історії. Зокрема, погляд Орлика на Росію як на антагоністичну до Європи цивілізацію — це ще відкрита для досліджень тема: адже Орлик чи не на століття випереджає системно критичне ставлення до російського самодержавства, яке склалося вже в ХІХ ст. в Європі національних рухів. Політичний і культурний спадок справи Мазепи своєрідно втілюється в «Pacta et Costitutiones», або Бендерській Конституції Пилипа Орлика (1710). Фактично це перший документ вільної української політичної думки, який з’являється через рік після Полтавської битви — у перші роковини смерті Мазепи. Це означає, що політична практика Мазепи отримала своє теоретичне осмислення і продовження. Часто згадується той факт, що Конституція Орлика є першою демократичною конституцією Європи, оскільки вона випереджає приблизно на вісімдесят років Американську (1787), Французьку та Польську(1791) конституції, з яких почався новий відлік історичного часу. Звичайно, Українська Конституція належить своїй добі, з відповідними її детермінаціями та юридичними поняттями, і навряд чи можна ставити це явище в один ряд з першими демократичними хартіями кінця ХVІІІ ст. Однак, поза сумнівом, це є не лише політичний, а й культурний документ величезної ваги як правовий акт, що підводить юридичну основу під державний лад незалежної України. Ця «Charta Libertatum» козацької України є своєрідним симбіозом державного проекту Хмельницького з державним проектом Мазепи. Від першого він має морально-християнську, від другого — юридично-правову основу. Найприкметніше ж у ньому те, що в Конституції вперше цілеспрямовано координується концепція становища України в зовнішньому контексті з концепцією її внутрішнього устрою. Драгоманов бачить у ній вираз «ясної республіканської думки», сформованої під впливом європейського парламентаризму та лібералізму.

Щодо зовнішнього контексту, то Конституція юридично узаконює остаточний політичний вибір України — вибір незалежності. Основним ворогом української державності тут є «московська тиранія». У цьому плані Конституція продовжує давню традицію політичної думки України, ще від часів Хмельниччини. Конституція недвозначно говорить про «московське насильство» і про необхідність звільнення Вітчизни «від московського підданства», яке є еквівалентом «московського ярма». Сам Пилип Орлик називав себе Тезеєм, що мав вивести «з лабіринту страшенного рабства гарну Аріадну — нашу Вітчизну, котру стереже московський дракон, і повернути їй колишню волю».

Але найцікавіший аспект — внутрішній: кодифікація прав і обов’язків громадянина. Власне, в Конституції Орлика, духовного наступника Мазепи, маємо несподіване повернення до «шляхетної політики і доброго сумління» як векторного концепту доби Хмельниччини. Конституція чітко ставить питання про владу та суспільство, власне, про права та свободи влади та суспільства й окремих його індивідуумів та про їхню обопільну відповідальність в ім’я соціальної злагоди й християнських форм співжиття. Вкрай важливим елементом цього проекту є об’єднання Правобережної та Лівобережної України, тобто бачення етнічної, релігійної та мовної цілісності держави. Владу гетьмана належиться регулювати та делімітувати згідно з цілком визначеними законами, які не вільно порушувати, ні «зверху», з боку самої влади, ні з боку «низів». Конституція Орлика не мислилась як закон для привілейованих каст. Навпаки, основна увага в ній приділена саме непривілейованим категоріям населення, які закон має захищати насамперед. І в цьому, безперечно, слід шукати одну з «наймодерніших» рис цього документу. В Конституції постійно зустрічається формула: «люди вбогі», «посполиті люди». Категорія «посполитого люду» є соціально артикульована: в ній є «козачі вдови й осиротілі козацькі діти», що мають бути звільнені від податків та інших «посполитих повинностей». На думку автора, це найбільш вразлива категорія, і тому форми її захисту від внутрішньої експлуатації з боку козацької старшини, купецького стану тощо описані детально. Так, Конституція має гарантувати форми захисту суспільства не лише від зовнішніх ворогів, а й від зловживання місцевої влади. Козацькому керівництву не вільно «чинити насилля» над селянами, ремісниками та простими козаками, змушуючи їх до сезонних та інших робіт на власну приватну користь (артикул 10). Конституція Орлика засвідчує, що Мазепа залишив виразний для своїх наступників політичний заповіт: побудувати свого «Левіафана», цитуючи Гоббса, тобто цілісну незалежну державу, того «смертного бога», якому суспільство завдячує своїм «миром та безпекою».

«Республіканський проект», основи якого закладає Хмельницький і структуру якого вивершує Мазепа, віднині стане «внутрішньою природою» українського політичного руху до наших часів. Але цей феномен в усі періоди необхідно розглядати в тісному взаємозв’язку з динамікою літературного та культурного процесу. Цілісний аналіз цих аспектів виявляє явище величезної культурної та етичної ваги, а саме: незважаючи на історичну поразку українського «республіканського проекту», йшлося про свідому спробу побудови громадянського суспільства в оточенні імперіалістичних держав. А отже, разом з цим ішлося про високий ступінь зрілості національної самосвідомості тодішнього українського суспільства.

Це з особливою виразністю постає в двох інших важливих документах Пилипа Орлика — «Вивід прав України» та «Маніфест до європейських держав» (1712), написаний французькою мовою. У цих документах Орлик знову послідовно повертається до моральних принципів «шляхетної політики» в добу Хмельницького: Україна вибирає свій шлях не з почуття помсти, а «згідно із справедливістю і правом, що дозволяє кожному боронити свою власну справу й свою власну мету».

Важливим геополітичним аспектом думки Орлика (зокрема, в його епістолярній спадщині) є й ідея об’єднання польських і українських «окраїн» (в польському значенні — «kresy») задля протистояння Російській імперії. Однією з найприкметніших тез «Виводу» є та, що незалежність України становить «інтерес європейських держав». Україна здатна створити противагу Росії, яка, як передбачає Орлик, «незабаром може змагати до повалення європейської свободи». Відтак загарбана Україна сприяє зміцненню московської тиранії. А вільна Українська держава є гарантом стійкого тривалого миру, а отже, і континентальної рівноваги (подібна ідея пізніше буде висловлена і в «Історії Русів»). Більше того, «Вивід...» формулює ідею, яка в Європі змогла конкретизуватися (і то лише теоретично) тільки після Другої світової війни, а саме: сильніші держави не мають чинити насилля над державами слабшими, позаяк захист пригніченого — чи це буде окрема людина, чи ціла держава — є невід’ємним моральним обов’язком християнського світу. Це чи не найцікавіший спадок української політичної думки, який засвідчує її органічну приналежність до циркуляції філософських та юридичних ідей у тогочасній Європі. У тій Європі, додамо, яка вже на той час, на відміну від ХVІІ ст., не виокремлювала Україну в окрему політичну одиницю. І в тій Європі, де в рік написання цих документів — 1712 — Руссо тільки народився.

ПІД ЗНАКОМ ВІДРОДЖЕНОЇ ОСОБИСТОСТІ

Таким чином, переможена на полях битв, «республіканська традиція» стає духовним поштовхом до нового політичного мислення та нової літератури. Місце знищеної «військової еліти» посідає «еліта літературна» (В.Липинський). Конституція Орлика свідчить про народження модерної концепції демократії, при всіх зрозумілих корекціях на час (правова держава, парламентаризм, рівність, свобода слова, совісті тощо), — демократії, заснованої на древньому й шляхетному фундаменті «давньокиївського Гуманізму». Поразка «Козацької революції» породжує також традицію утопічної літератури українського Просвітництва, вивершеної в ідеї «Горньої Республіки» Григорія Сковороди, яка перекидає міст від барокової та просвітницької літератури до етики й естетики Романтизму. А Іван Котляревський пошле свого Енея з руїн Трої-України на побудову Нового Міста волі. В цьому сенсі українське Просвітництво закоріниться не у «вольтерівській» лінії європейського Просвітництва (з його раціональним захистом «освіченого деспотизму»), а в лінії Руссо, «ірраціонально» чутливій до національних процесів у новій Європі, охопленій вогнем революцій проти монархічної влади.

Але «хребтом» цієї концепційної еволюції буде історіографія: від козацьких літописів, через «Історію Русів», яка відтворить спадок Хмельницького та Мазепи в ідеї свободи як «природного права» людини, до «Книг Буття українського народу» Миколи Костомарова, з його проектом Федерації вільних слов’янських народів, до історіософії Тараса Шевченка, який поставить «на сторожі» народу Слово. Власне, Шевченко стане одним із перших поетів слов’янського світу, який не лише з національних позицій, а з позицій гуманістичних винесе смертельний вирок Імперії як інфернальній машині насилля, несумісній з людською духовністю, гідністю, творчістю. Поет зніме ауру сакральності з «візантійського Саваофа», який виявиться поліційним карателем народів, і відкриє своїй нації перспективу майбутнього під знаком відродженої особистості, освяченої справжнім Богом, який «карать і миловать не буде», бо «ми не раби його — ми люде». Відтак, при всіх відмінних модальностях, ядром українського «республіканського проекту», від ХVІІ ст. до сьогодні, завжди залишалась «національна ідея», яка осмислювала історію не в месіанських, тобто надземних, а в конкретних гуманістичних категоріях, тобто в категоріях людини, її ідентичності, її права на особистий вибір та відповідальності за цей вибір перед суспільством, перед його минулим і перед його майбутнім.

Не випадково українські змагання за незалежність 17-20-х років Маланюк називає вогнем «продовженої Полтави». У межах однієї тільки Української революції маємо спробу реалізації двох державних проектів: демократичної «соціалістичної» республіки в період Центральної Ради та монархічної республіки під управлінням Скоропадського. Але в обох випадках домінуючим був принцип справедливості державного впорядкування України та паритетності її статусу з іншими державами. Досить зацитувати слова М. Грушевського, сказані в 1917 року: «Я не бажаю своєму народові «панування», бо вважаю, що панування деморалізує, вироджує самого пануючого і не може бути поєднане з правдиво-демократичним устроєм. [...] Я не хочу українського імперіалізму». І потім: «Теперішнє українство — се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами — права бути господарем на одвічній своїй землі».

Символічною є в період 1917—1920 років як самоідентифікація діячів Української революції з феноменом Мазепи, з одного боку, так і актуалізація в Росії, як згадувалося на початку статті, «мазепинского вопроса», з другого. Так, геніальний графік Нарбут, прибувши в революційний Київ з Петербурга, називав себе «мазепинцем» і в модернізованій формі відроджував бароковий світ мазепинської України. «І тому Мазепа такий близький нам, — писала Олена Теліга, один з найяскравіших символів Української революції, чиє життя обірветься під нацистськими кулями в 1942 р. в Бабиному Яру, — бо ритм його життя, його відчування і бажання були наскрізь сучасні і наскрізь наші своєю повнотою, і своїм невпинним шуканням прекрасного і величного для нашої батьківщини, — безнастанно зазираючи в бездонні очі смерті». А шовіністичний київський «Клуб русских националистов», зі свого боку, 13 січня 1914 р. надіслав телеграму до голови Ради Міністрів у Санкт-Петербурзі з катастрофічним попередженням: «Планы мазепинцев состоят в том, чтобы оторвать от России всю Малороссию вплоть до Волги и Кавказа и включить ее на федеративных началах как автономную единицу в состав Австро-Венгрии».

З російського боку відновилося протиставлення «нашого», тобто «доброго» Богдана, «злому», себто «їхньому» Мазепі. Тіні двох гетьманів ніби розчахнули навпіл Україну, дуалізували навіть окремих протагоністів її історії. Наприклад, відомий «лідер воюючого київського малоросійства», як називає його Маланюк у статті «Малоросійство», Василій Шульгін напередодні революції 1917 року твердив, що існує «два Шевченка»: «наш», «богданівський», «свій» і «їхній», «мазепинський», «чужий». До слова, той самий Шульгін вважав сам топонім «Україна» настільки магнетично притягальним, що пропонував його в черговий раз заборонити, щоб тим самим зупинити загрозливий для Російської імперії національний український рух. Уже не кажучи про радянські часи, коли той самий нібито, за цією логікою, «добрий» Богдан був піднесений до одного з предтеч «інтернаціональної дружби народів-братів», яких «сплотила навеки великая Русь», вона ж — радянська Росія, в той час як церковна анафема Мазепі змінилася анафемою партійною, і в усіх радянських енциклопедіях Мазепа фігурував одночасно як «зрадник українського народу» і як «зрадник російського народу» (politically correct по-радянськи!). У часи радянського режиму ім’я давно померлого Мазепи було заборонене не менше, як імена найрадикальніших живих дисидентів: тінь гетьмана грізно нагадувала про можливість іншої — вільної — України і про вперте тривання цієї ідеї в часі. І якщо й сьогодні клінічний спадок радянського режиму — православні клікуші вкупі з комуністичними — вимахують транспарантами, протестуючи навіть проти надання київській вулиці імені Мазепи, це ще раз доводить, що поглинена політичною владою церква — мертва, як мертвий і тоталітарний режим. А Мазепа — живий, як ніколи.

Як, зрештою, доводить і те, що Мазепа тією мірою неприйнятний для Росії, якою для Росії неприйнятна Європа і загалом демократична система. Тому Мазепа — не просто політик і державний діяч. Це все ще не до кінця прочитана книга української свободи.

Скорочений варіант статті. Повна версія — в книжці «Філософія бунту» (в друкові).

№152, субота, 29 серпня 2009 року.

http://www.day.kiev.ua/279157/

 

Рекомендую для  ознайомлення :

 
Дополнительные ссылки


НАША КНОПОЧКА:) Будемо вдячні за розміщення на Інет-ресурсах
HTML-КОД ТУТ » »

Нові коментарі

Блок авторизації
Ник

Пароль



Забыли пароль?

Нет учетной записи?
Зарегистрируйтесь!

Кращі автори
1ГЕТЬМАН427
2D.I.P.73
3AKTUAL61
4ISKATEL51
500320

- Генерация страницы: 0.69 секунд | 34 Запросов ( сортировать ) + 0 _DBG_CACHED | 84 Файлов | 239 Классов | HTML: 126.37 КБ -