Ласкаво просимо на zapysy.com.ua!

Досьє Агента Архівні Zapysy Дружні сайти Форум Статті Новини Галерея Напишіть нам

            Ьbersetzen Traduisez Traduca Traduzca Traduza       
Пошук   
Головне меню

Пошук по сайту

Зараз на сайті
#4: Гости
#0: Пользователи
#86: Пользователи с регистрацией

Вы гость здесь.
+ регистрация

Последний посетитель:
#ГЕТЬМАН: 1 День 12 ч. 51 м. назад

Лічильники

Лічильник МЕТА

Катологи, рейтинги сайтів
каталог сайтів

Розсилки Новини

Поточні новини і коментарі:


Нові статті :

 · Слово в Неделю о Страшном суде , мясопу..
 · Слово в Неделю о мытаре и фарисее . Два..
 · Неделя о блудном сыне ..
 · 15 лютого - свято Стрітення Господнє . ..
 · Крещение Господне . Богоявление . Хреще..
 · Свято Обрізання Господнє і Василія Вели..
 · РОЖДЕСТВО ГОСПОДА БОГА И СПАСА НАШЕГО И..
 · РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ Святішого Патріарха..
 · Слово Святішого Патріарха Кирила перед ..
 · РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ Предстоятеля УПЦ до с..
 · Святитель Спиридон Тримифунтский ...
 · Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анн..

Новини : Війна і людина .
Відправлено ГЕТЬМАН в 7.5.17 15:51 (1256 прочитали)

Війна і людина .

   Війна і людина .

 

 
    Стаття з Архіву нашого сайту.

      Чиста пам’ять про війну неможлива без правди про війну. Аби осягнути велич Перемоги, слід зрозуміти, в яких надзвичайно тяжких, жорстоких умовах тривала боротьба з нацистськими загарбниками в той час, коли він окупував усю Україну, стояв на берегах Волги та біля підніжжя Кавказу. Донести до чесного читача сувору правду про те, чого варте було здолати ворога, — обов’язок справжньої Літератури. Так творили Олександр Довженко у «Щоденниках», Олесь Гончар у «Людині і зброї», Василь Биков у знаменитих оповіданнях, Олександр Твардовський у поемі «Василий Теркин», Віктор Астаф’єв у романі «Прокляты и убиты».

Зараз ми пропонуємо читачам главу з роману чудового сучасного російського письменника Георгія Владимова (1931—2002) «Генерал и его армия». Час дії — літо 1942 року; найстрашніші дні війни — ворог рветься до Сталінграда. Владимов був надзвичайно чесним, суворо вимогливим до себе письменником; хоча він за віком воювати не міг, але біль воєнного лихоліття все життя краяв йому серце. Він писав свій роман 15 років (закінчував його в еміграції, в Німеччині, куди був висланий із СРСР 1978 року за нещадно правдиве дослідження психології сталінізму у своєму маленькому шедеврі — оповіданні «Вірний Руслан»), писав, міцніючи в ненависті до брехні, лакування та псевдопафосу. «Так було, — писав Георгій Владимов 1995 року. — І хоча я дав відомому Л. Мехлісу прізвище Дробніс, а генерала Чибісова, котрий командував потім 38-ю армією, що брала найважливіший для взяття Києва Букринський плацдарм, назвав генералом Кобрісовим — я не змінив жодного факту». Залишається додати, що в центрі уваги Г. Владимова як митця — не стільки «генеральська», «офіцерська» чи «солдатська» правда, скільки велика тема — психологія Людини на Війні. Своєю творчістю цей письменник гідно продовжив реалістичні традиції російської літератури.



Висота 119 (з роману Георгія Владимова
«Генерал и его армия») .

    «Гарячого літа 1942-го, після здачі Ростова та Новочеркаська й наказу 227, «Ні кроку назад!», як солов’їсто заклацали постріли трибунальних виконавців! Страх виганявся страхом, і виганяли його люди, самі в незборимому страху — не виконати план, провалити кампанію — й самим відправитися туди, куди відступив страчений. Таким звичайним стало запитання: «У вас уже багато розстріляно?» Схоже, на додаток до лютого наказу спущено було рознарядку, скільки в кожній частині виявити панікерів і боягузів. І настрілювали до норми, не втрачаючи нагоди. Могли розстріляти командира, який втратив усіх солдатів, відступив із порожньою обоймою в пістолеті. Могли — солдата, який взявся відвести тяжкопораненого друга в тил: «На те санітарки є». А могли й санітарку, зовсім молоденьку, яка не перенесла вигляду жахливого поранення, нічого зробити не змогла, втекла з пекла. Ставили перед шерегою тих, хто валився з ніг від утоми, траплялося — від крововтрати, зачитували вироки оглухлим, мало не неосудним. І вбивали з торжеством, із таким задоволенням, начебто цим наблизили Перемогу.

...І ось одного дня прийшов із бою лейтенант із одинадцятьма солдатами, залишком його роти, і сказав, що є ж межа ідіотизму, що з такою жменькою людей йому не відбити висоту 119, і він їх губити не стане, хай його одного розстріляють. Лейтенант Галишников — так звали приреченого, генерал його ім’я запам’ятав. Він сам спостерігав за цим боєм із амбразури дивізійного спостережного пункту й бачив, що не виграти його, принаймні до темноти; можна лише всім полягти біля основи тієї висоти, щоб виконати наказ 227. Але спостерігав не він один, а з ним разом перебував у бліндажі уповноважений представник Ставки, генерал Дробніс, із багатолюдним почтом. Цей почет цілком би склав добре поповнення тим одинадцятьом змученим солдатам. Але відомо ж: у атаку йти — людей завжди бракує, але зате їх у надлишку, де небезпека менша. І чим далі від «передка», тим народу густіше, тим він сміливіший і язикатіший. Ось і почет Дробніса, спостерігаючи в добрі німецькі цейсівські біноклі, критикував невмілі дії ротного: чого, мовляв, він товчеться біля основи, яка німцями добре пристріляна, велить людям залягти, тоді як потрібно кидком здолати зону обстрілу. І вони прямо-таки скипіли від обурення, коли стало видно, що він відступає.

Генерал Дробніс розпорядився покликати його до бліндажу. І лейтенанта Галишникова привели — чорного та спітнілого; він ледве ворушив язиком. Він спирався на автомат, як на палицю, і все намагався чи то сісти, чи то прилягти й заснути.

Генерал Дробніс був грозою генералів і вмів наганяти на них страх, не будучи ні полководцем, ні корифеєм-штабістом, ні скільки-небудь сильною особою; він був ланцюговим псом Верховного й виявляв йому собачу відданість такого напруження пристрасті, що Верховний встояти не міг, він теж мав слабкості — й прощав Дробнісові, за що інший би потрапив під вищу міру, як нещасний Павлов. Розстріляти Дробніса могли за один лише Крим, куди він був посланий врятувати становище й для цього наділений повноваженнями, які його ставили врівень із командувачем Кримським фронтом; зрозуміло, Дробніс його підім’яв, воїна здібного, але м’якотілого, і розкомандувався сам, чим дуже допоміг Манштейну впоратися однією своєю 11-ю армією з чотирма радянськими. Казали, пробачення в Верховного Дробніс вимолив, ставши навколішки, плачучи й присягаючись, що життя в нього відняти можуть, але не віднімуть його відданості любому вождю, і не так смерть йому страшна, як розлучитися з предметом його любові передчасно. Нібито наворожили Дробнісові, що помре він за три тижні до Верховного — і, отже, буде позбавлений горя пережити його й не так багато втратить щастя жити в один час із ним. Це вразило Верховного до глибини душі. Командувача фронтом він усунув, а Дробніса, все через ту ж слабкість, міцно покартавши, пообіцявши йому наступного разу ближче познайомити з товаришем Берія, призначив представником Ставки. Судилося йому за війну побувати в членах Військових рад семи фронтів — і ніде не прижитися, всіх командувачів відвернути інтригами та навушництвом Верховному, довівши до слізних молінь: «Приберіть його!» І Верховний, зітхаючи, абикуди його перемістить, іншому командувачеві в острашку, аби не зазнавався. Того літа Дробніс, кочуючи всіма фронтами, з’являвся несподівано з командою старших офіцерів різного роду військ і проводив волю Верховного. Биття командирів у обличчя, не приносячи відчутного успіху, з моди вже начебто виходило, та, втім, генерал Дробніс цим і не користувався, поважаючи свій статус комісара; він інше робив, для когось навіть і гірше: командира, що, на його думку, не справлявся, негайно відставляв і тимчасово, до наказу Ставки, призначав кого-небудь із своїх. Цими повноваженнями він користувався розмашисто й дотягувалися вони аж до комдивів.

Бойові генерали зізнавалися, як їх страхає його обличчя, із зарослими густо кутами чола, червоними свердлячими очками, гачкуватим носом, патриціанськи гордовитою відвислою губою — таким, мабуть, було обличчя Нерона, обличчя Калігули. Страх наводила його мова, яка завжди таїла загрозу й роздратовано скипала при щонайменшому йому запереченні, миттєво переходячи в злісне, і неодмінно капітальне, звинувачення. Зважаючи на малий зріст, носив він чоботи на високому підборі й не знімав пошитий на замовлення кашкет, із високим околишом і піднесеним наголовком. Такі зазвичай ще й ненавидять «довгих».

І ось перед ним з’явився високий незграбний хлопець, із виснаженим обличчям, без упину моргаючи запорошеними землею очима, в порваній, без гудзиків на грудях, гімнастерці, з паском, який збився набік. Всім у бліндажі, чепуристим, відпрасованим, він був такий чужий, а більше за всіх Дробнісові — й, здається, не відчував перед ним страху, принаймні більшого, ніж щойно відчував на висоті 119, після якого вже нічим його не можна було залякати.

Дробніс це відчув, проте ж він був психолог і знавець людей, тобто знав, що налякати завжди можна, і знав, чим налякати.

— Ну, що, вояка? — сказав він із смішливим презирством. — І сам вищу міру заробив, розумнику, і бійців своїх під монастир підвів.

— Чим? — начебто опритомнів лейтенант Галишников. — Чим я їх підвів?

— Ну, як же! Верховний, здається, гранично ясно висловився: «Ні кроку назад без наказу вищого командування». А люди за чиїм наказом відступили? Ти для них — вище командування? Всім — штрафна рота, ось що ти їм зробив.

Лейтенант Галишников повільно розімкнув губи, які запеклися:

— Все ж таки не смерть...

Генерала Дробніса це побавило:

— Я ж говорю — розумник. Він думає, що там санаторій! Курорт!

Весь почет розвеселився теж. Лейтенант Галишников похмуро похилив голову, так постояв секунди дві і раптом підкинув автомат. Здалося, він зараз усіх постріляє, хто був у бліндажі. Почет схопився за свої кобури.

— Беріть, — він на обох долонях, як на таці, простягнув автомат Дробнісові. — Беріть ваших людей, он у вас їх скільки. Атакуйте! Може, у вас вийде.

Генерал Кобрісов устиг подумати: його пристрелять зараз же, в бліндажі, не чекаючи трибуналу. Проте Дробніс сказав спокійно й не підвищивши голосу:

— Це ти непогано придумав. От тільки я, бач, не в твоєму віці — в атаки бігати. Мені вже, слава Богу, п’ятдесят чотири. І мої люди інші обов’язки виконують, які на них батьківщина поклала. Тому ось що ми зробимо: зараз моя людина візьме твоїх людей і покаже, як це робиться. Як висоти беруть, коли хочуть їх узяти. А потім, з чистою совістю, ми тебе розстріляємо. І напишемо рідним твоїм: «Лейтенант Галишников розстріляний за боягузтво». Добре? Чи, може, передумаєш, сам підеш?

Лейтенант Галишников мовчки похитав головою. Погляд Дробніса пробіг по всьому почту, затримався на наймолодшому й молодшому за званням. Був він повний і статний, кругловидий, з усмішкуватими ямками на щоках, неквапно рухався, дещо зневажливо, але точно.

— Майор Красовський, — сказав Дробніс, — прийміть у нього зброю.

Усмішкуватоокий майор, хоч і звиклий до чудасій господаря, все ж таки взяв автомат із певним острахом, ураз змінивши вираз обличчя. Він усміхався, але якоюсь натужною усмішкою, явно передчуваючи недобре. Із таким обличчям, подумав Кобрісов, не йдуть відбивати висоти. Навіть коли дуже хочуть їх узяти.

І, певна річ, він її не взяв, бідолашний майор. Він під вогнем заліг іще швидше за Галишникова й одразу втратив кількох, решта поповзли під прикриття згорілого «тигра». Мабуть, втративши над ними владу, поповз і він. Більше вони звідти не висовувалися. До бліндажу він повернувся весь омертвілий, мерзлякувато здригаючись і уникаючи дивитися в очі Дробнісу. Той і сам не квапився дивитися на нього. Настала черга розсміятися лейтенантові Галишникову. Це було схоже на ридання, в його сміху дзвеніли сльози, й сльози лилися з очей, залишаючи на щоках борозни. Не забути Кобрісову, як страшно, з піною на губах, лаявся лейтенант Галишников.

— Ну, що, батю? — вигукував він, перемежаючи матірщиною, зриваючись на хрипкий фальцет, і його на лобі й шиї роздувалися жили. — Не вийшло в твого холуя? Еге, то ж бо й воно, батю! Спасибі, хоч посміятися дав перед смертю. Тепер можна й до стінки. Із спокійною душею. Ну, де тут мене розстріляють? Адже, здається, чітко Верховний висловився: розстріл на місці!..

Генерал Дробніс, із побагровілими обличчям і потилицею, вислуховував це, відвернувшись від видовища, для нього непристойного, — від чоловіка, що бився в істериці, чоловіка, який плакав. Аби не зганьбитися назавжди, він мав оговтатися й зробити щось неймовірне. І він-таки зробив.

— Лейтенанте Галишников, — сказав він спокійно й тихо, — ви вільні.

Здається, це всіх вразило. Лейтенант Галишников, поглянувши здивовано, помотав головою й вийшов, важко ступаючи. Майор Красовський, палаючи, притиснув бінокля до очей, весь занурився в спостереження залишеної ним позиції. А в Кобрісова від серця відлягло: хоч один своїм страхом не накликав на себе смерть, а віддалив її. Тим часом, була виконана та частина домовленості, яка мовчки малася на увазі. У тому піднебесному колі, де обертався Дробніс, були ж якісь блатні правила, був свій розбійницький етикет, якого він не цурався. Воістину, Бог цю країну полишив, уся надія на диявола».

 

***

 

Не прочитавши щоденників Олександра Довженка, неможливо уявити собі безмір горя, що принесла українському народові війна, і животворність Миру, що наступив за Перемогою. Наш геніальний кінорежисер і письменник передбачав ще у квітні 1942 року, що «на українських ланах і селах в огні і полум’ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така доля наша нещаслива».

ФОТО ІЗ АРХІВУ «Дня»

 

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО ТА ЙОГО ДРУЖИНА ЮЛІЯ СОЛНЦЕВА

 

Записи Довженка, з яких жахливо постає вщент зруйнований Київ — це образ тієї страшної «точки відліку», з котрої почала вставати з попелу, відроджуватись єдина в світі, неповторна Україна.

16. XII. 1943

«Моя подорож до звільненого Києва несподівано, замість щастя й радості, принесла мені такий гіркий сум, таку душевну рану, що чи й видужаю я від неї скоро.

Я прилетів під Київ 5-го (листопада 1943 р. — І. С.) у Гоголеве або, вірніше сказати Оглав, звідки ж зразу приїхав до милого села Требухи, де я колись до війни купував собі пасіку. В Требухах уночі я бачив велику червону заграву пожежі. Се горів наш Київ. На другий день уранці ми поїхали кількома машинами на Задніпров’я в село Нові Петрівці, до штабу фронту. Їхали через спалені вщент Бровари, через спалену Пухівку, яку я так любив, через Дубечню спалену, ще через якесь спалене село і нарешті, перебравшись через Дніпро, приїхали в спалені і розбиті Петрівці. За дві години приблизно опівдні ми з М. Хрущовим, маршалом Г. Жуковим поїхали в Київ. Поруйновані шляхи, падаль, словом все, як на війні. В’їхали в Київ з боку Куренівки, Подолу на Хрещатик. Хрещатик горів. Горів будинок оборони і сусідні будинки.

Потім ми їхали по Софійській вулиці на площу Богдана Хмельницького. Горів будинок архітектора Альошина. Метушились пожежники. Горів університет. Червоне полум’я виривалося з червоних вікон з тріском і глухим гудінням. Рвалися міни в центрі пожежі. Людей не було. Одинокий Шевченко Тарас дивився на фашистське злодійство і, не дивлячись на всю порожню бездуху бездарність Манізерової нікчемності, здавався грізним і гнівним. Ми зняли шапки і поклонилися йому. Ми були біля вокзалу на Безаківській вулиці, були на вулиці Леніна, що теж горіла. В повітрі носився дим і пожежний порох. Пахло пожаром. Але найбільше вразили мене не будинки в огні, не смітники і не задимлене повітря. Найбільш уразили мене, повергли в незабутній сум, і розпач, і тугу, якої я ніколи не забуду, — се люди. Київські люде. Їх не було. Місто було порожнє. Я бачив їх усього коло ста чоловік, поодинці, чи невеличкими купками. Се були головним чином люде старі і інваліди-каліки. Але всі вони мали той несамовитий вигляд, якого не можна забути нікому і ніколи в світі. Вони були напівбожевільні, худі, обдерті, жовті, з неприродними істеричними рухами і широко розчиненими нездоровими очима. Вони кидалися до нас, узнаючи Хрущова, цілували руки, зітхали, плакали, щось вигукували. Се був стан людей після нечуваного землетрусу чи якоїсь іншої геологічної катастрофи. Се були люди по нечуваній недолі, знущаннях, безправ’ї і тії небезпеки щоденної і щогодинної, яка зводить людину до стану напівбожевільної розтерзаної істоти. Трудно описати, трудно згадувати. Але і цих людей була така обмаль, що робилося страшно. У мене не сходили сльози з очей. Я од сил тримався, щоб не розплакатись, мої руки самі стискались в кулаки і палкі прокляття на голову німецьких мерзотників не сходили з моїх уст.

Я забіг у квартиру до сестри на вул. Леніна, 9. Пусто. Значить, батьків моїх у живих нема. Забіг на вул. Лібкнехта до своєї квартири. Забиті двері. Пусто. Дім заміновано. Я був потім у ньому на другий день і нічого не знайшов у своїй квартирі і не впізнав її. Вона була пограбована вщент. В ній не було буквально ні одної моєї речі. Загинула моя бібліотека, яку я збирав щось коло двадцяти років.

       Страшну картину являв собою Хрещатик і ближчі до нього вулиці — Прорізна, Пушкіна, Кірова, Лютеранська, Миколаївська, Ольгинська, Мерингівська, площа театру ім. Франка. Се була купа цегли, цілковита руїна.

 

     http://www.day.kiev.ua

 

 
Дополнительные ссылки


НАША КНОПОЧКА:) Будемо вдячні за розміщення на Інет-ресурсах
HTML-КОД ТУТ » »

Нові коментарі

Блок авторизації
Ник

Пароль



Забыли пароль?

Нет учетной записи?
Зарегистрируйтесь!

Кращі автори
1ГЕТЬМАН427
2D.I.P.73
3AKTUAL61
4ISKATEL51
500320

- Генерация страницы: 0.53 секунд | 34 Запросов ( сортировать ) + 0 _DBG_CACHED | 84 Файлов | 239 Классов | HTML: 115.68 КБ -